Головна редакторка краматорського видання «Технополіс» Віра Ільїна розповідає про трансформацію газети у гіперлокальне медіа, яке підтримує зв’язок із громадою попри війну та вимушене переміщення. Навіть зі зруйнованою редакцією команда продовжує видавати газету, вважаючи свою роботу місією з гуртування людей та захисту інформаційного простору від російської пропаганди.
— Як ви визначаєте гіперлокальні медіа? Чим вони відрізняються від регіональних?
Що таке «гіперлокальні медіа»? Це відносно новий термін, який раніше зустрічався рідко. Це медіа, яке стовідсотково працює на свою конкретну громаду, відчуває її потреби та біль.
Регіональне медіа – це все ж таки трохи інший рівень. Я б сказала, що гіперлокальні медіа більш конкретні, вони краще знають свою цільову аудиторію і краще відповідають потребам саме цієї аудиторії.
У загальноукраїнських або регіональних медіа ми читаємо загальні новини. А будь-яке медіа, яке прив’язане до громади (наприклад, «Гуляйпілля», або «Харківська Зміївщина», або «Технополіс»), пише саме про нас. Для прифронтових гіперлокальних медіа дуже важливо відчувати зв’язок саме зі своїм читачем. Людина, яка переживає важкі часи, має розуміти, що вона не сама, не залишена. Вона має відчувати, що в неї ще є якісь люди, які тримаються разом з нею і її підтримують. Тому я вважаю, що гіперлокальні медіа зараз – це дуже-дуже важлива тема.
— Де, на вашу думку, проходить межа між «локальним» і «гіперпокальним» – у географії, темах чи в чомусь іншому?
Я б не сказала, що в географії, тому що зараз таке поняття трохи розмите. Я б вважала все ж таки, що гіперлокальне медіа має свою цільову аудиторію, але я б ще сказала, що це розбудована спільнота читачів.
Межа проходить не в географії, бо через російську навалу міста частково окуповані або зруйновані, і люди виїхали. Вони зараз по всій Україні, але все одно хочуть знати, що в їхніх громадах і містах, хочуть читати про своїх земляків. Тут уже географії як такої немає – є відчуття спільноти
— На Вашу думку, яку функцію гіперлокальні медіа виконують у суспільстві, яку не може виконати жодне інше?
Це об’єднання та інформування. Медіа взагалі виконує багато функцій, і зараз майже інформують всі. Це одна з функцій. Але гіперлокальні медіа – це передовсім гуртування, підтримка. Можливо, це розбудова якоїсь нової спільноти, така відкрита платформа для людей, які мають певні спільні ознаки.
У нашому цифровому форматі інформує кожний, і кожна людина шукає інформацію там, де їй зручно: у TikTok, YouTube чи Telegram. Питання лише в тому, якої якості ця інформація і хто її генерує.
— Яким є портрет ідеального кореспондента для такого проєкту – це журналіст-професіонал, активний місцевий житель чи хтось інший?
Я кажу завжди, що гарно писати, висловлювати та формулювати свої думки вміють багато людей. Почитайте дописи чи сторіз у Facebook – ви здивуєтеся, наскільки класно люди володіють словом.Але що відрізняє журналіста будь-якого гіперлокального медіа або центрального медіа від такого дописувача, який володіє словом? Перш за все, відповідальність і відповідність журналістським стандартам.
Я переконана, що для гіперлокального медіа може бути журналістом будь-яка людина, яка дотримується журналістських стандартів. Головне, щоб вона відчувала відповідальність, щоб не поширювала дезінформацію, щоб не займалася маніпулюванням, щоб стоворювала матеріал, за який не соромно. Може я вас дивую, але освіта – це не головне. Основне – це розуміння своєї своєї: говорити правду, будувати такий світ, який відповідає принципам правди.
— Які головні виклики стоять перед гіперлокальними медіа в Україні сьогодні?
Головний виклик зараз – втриматися. Гіперлокальним медіа дуже важко, адже держава зовсім їх не підтримує. Після роздержавлення кожне медіа стало бізнесом, завдання якого виживати, отримувати прибуток і сплачувати податки. Але як це робити, коли з початком війни зник рекламний ринок? Багато медіа, такі, як наші, втратило все. Ми вимушені були переміститися й працювати віддалено: у нас зруйнована редакція, у нас люди розкидані. Але попри все, наша газета «Технополіс» продовжує виходити: частина команди релокована, а частина залишається в Донецькій області і забезпечує друк. Надзвичайно важливо, що газета потрапляє до людей там, де немає інтернету чи стабільного зв’язку. Для них це не просто джерело новин, а доказ того, що їх не забули – після деокупації люди навіть цілували газету, настільки цінною була ця підтримка.
То на чому мають триматися ці люди, якщо бізнес, як такий, вже не існує? У таких умовах медіа тримаються на «надідеї», волонтерському завзятті та журналістській солідарності. Ми розуміємо: якщо зникнуть локальні медіа і замовкне їхній голос, цю нішу миттєво заповнить російська пропагандистська машина, яка вливає мільйони в дезінформацію.
Наші співробітники часто працюють на кількох роботах одночасно, аби мати можливість виконувати свій професійний обов’язок. Головний виклик – вижити попри все.
— В умовах війни роль локальної інформації зросла – чи відчуваєте ви це в запитах аудиторії та в тому, які матеріали «заходять» найкраще?
У нас прифронтовий регіон – 12 кілометрів до лінії фронту. Звісно, ми не зможемо писати про рецепти засолки огірків . Натомість, ми пишемо про актуальні новини: евакуація, правила безпеки, роз’яснювальна робота.
У перші роки війни ми багато розповідали про втрати та біль. Але зараз я змінила редакційну політику. На мою думку, найкраще зараз «заходять» теми стійкості: як люди відновлюють бізнес, знаходять себе в хобі чи спорті, як вони тримаються. Це не спроба втекти від реальності. Це про те, що якщо одна людина справляється, то й інша зможе. Ми маємо показувати не порожні гасла про «незламність», які лунають із центральних каналів, а те, як насправді складно бути незламним. Головне – підтримати читача, уникаючи банальностей
— «Технополіс» існує більше 30-ти років і пережив уже велику історію. На яку аудиторію працює ваше видання та чи вважаєте ви його гіперлокальним?
Ми працюємо з 92-го року, а в травні було 34 роки «Технополісу». Я б не сказала, що ми «пережили» історію, а що ми ще будемо писати свою історію. Сьогодні ми дійсно стали гіперлокальним медіа, оскільки відповідаємо усім ознакам гіперлокального медіа: пишемо саме для потреб конкретного читача, і ми уникаємо загальних тем. Колись наша газета виходила на 36 полосах формату А3, а зараз ми маємо лише 8 сторінок. Чи варто нам у такому обсязі витрачати місце на новини про те, що Трамп заснув на святкуванні? Про це люди дізнаються з інших джерел.
Для нас важливо писати про життя громади, її сподівання та приклади людяності. Зараз дуже популярний жанр сторітелінгу, і я наведу приклад історії, про яку ми писали. Жінка на ім’я Клавдія жила в селищі зі своєю коханою людиною. Через війну у чоловіка стався інсульт, а швидка не змогла приїхати вчасно через обстріли та логістичні проблеми. Він помер. Син чоловіка від першого шлюбу забрав Клавдію до себе, і вона жила разом із його першою дружиною. Спільна біда об’єднала їх і проявила справжню людяність. Коли ти описуєш таку історію і згадуєш, наприклад, село Діброва, читачі розуміють, про що йдеться. Їм не треба пояснювати географію (село Діброва, Краснолиманської громади, Донецької області) – вони читають про своїх сусідів. І так ми тримаємо отой зв’язок – те, про що я говорила, – це розбудова тої особливої спільноти.
Війна зробила нас гіперлокальними. З великого регіонального видання ми трансформувалися, але не стали гіршими. Раніше ми публікували гумор, гороскопи та розважальні рубрики, намагаючись відповідати будь-яким запитам. А зараз нашим читачам важливо відчувати зв’язок зі спільнотою, і ми йдемо їм назустріч.
Нас дуже підтримують читачі. По-перше, ми не роздаємо газету безкоштовно – ми її продаємо. Люди «голосують» своєю гривнею, бо знають: заплативши ці кошти, вони дають можливість газеті вийти наступного разу. По-друге, попри обстріли та евакуацію, люди продовжують підписуватися на видання через «Укрпошту». Для нас це свідчення величезної довіри, надії та оптимізму. Хіба можна не працювати заради таких людей?
— Через війну громада Краматорська розпорошилася: частина людей залишається в місті під обстрілами, частина – ВПО в Україні, частина – за кордоном. Як «Технополісу» вдається балансувати між цими групами? Адже у тих, хто в місті, і у тих, хто виїхав, зараз дуже різні інформаційні потреби.
На мій погляд, ці потреби не такі різні. Чому? Людина влаштована так, що вона завжди намагається тримати зв’язок зі своїм корінням. Якщо ви виросли в певній громаді, знаєте кожну її вулицю та мешканців, вам не перестане бути цікаво читати про рідне місто. Чотири роки війни – це дуже багато для людських страждань, але занадто мало, щоб забути свою землю. Навіть, якщо мешканець Лиманщини чи Краматорська, виїхав і живе, умовно кажучи, в Ужгороді або в Пирятині, то я все ж таки, при всій повазі, не вважаю, що людина одразу буде читати новини у Пирятинщині. Вона передовсім подивиться, що робиться у неї, на її землі, бо ми дуже-дуже прив’язані. Серцем ми залишаємося зі своїм містом, бо там наше коріння. Це не розпорошеність, а вимушене переміщення. Спілкуючись із релокованим бізнесом, я бачу, що всі чекають перемоги та хочуть відбудови.
Я щиро люблю Франківщину – і гори, і людей, і їхні пісні. Але мені тут не вистачає простору, я не бачу горизонту. Мені сняться наші Білокузьминівські гори, з яких усе видно як на тарілці. Сниться Савур-могила, звідки у гарну погоду можна було розгледіти Азовське море. Цей простір від краю до краю – найкращий пейзаж, без якого мені важко дихати.
Ми намагаємося не втрачати цей зв’язок. Люди – не птахи, вони не в’ють щовесни нове гніздо, вони прив’язані до своєї землі. Вдома ти серед своїх, і відчуття відірваності дуже болісне. Це наче в твою квартиру зайшли чужинці й усе зруйнували. Але я впевнена: кожна людина потім візьме відро та швабру і почне все вимивати. Бо загарбники там тимчасово, а ми були і будемо там усе життя.
— Як вам вдається тримати руку на пульсі міста, відчувати його атмосферу та настрої людей на відстані?
Це складно, адже фізично ти перебуваєш в іншому місці. Я дивлюся на рідне місто очима людей, яким беззаперечно довіряю. У Краматорську залишилася частина нашої команди, і ми постійно перебуваємо на зв’язку. Також ми аналізуємо офіційні новини, співпрацюємо з акредитованими кореспондентами та власними джерелами інформації. Якщо трапляється якась подія, ми одразу зв’язуємося з тими, хто на місці, щоб отримати достовірні дані.
Буду об’єктивною: певна відірваність все ж відчувається. Сказати, що я занурена в життя міста на сто відсотків і відчуваю абсолютно все, що й мої читачі, було б неправдою. Проте для нашої команди безпека є пріоритетом. Я не можу уявити, що хтось із моїх колег загине. Ми пам’ятаємо жахливі випадки, як-от загибель Альони Грамової чи трагедію моєї колеги Надії, чия матір загинула під час обстрілу.
Ми не є військовими журналістами в класичному розумінні, хоча маємо фрилансера, який може поїхати на «нуль» за ексклюзивною інформацією. Ми намагаємося підтримувати зв’язок постійно, але безпековий фактор сьогодні – понад усе.
— Чи потрібно окремим громадам, особливо прифронтовим, мати свої медіа? Чи достатньо соцмереж?
Я переконана, що громадам потрібні саме свої професійні медіа. Це дорого і складно організаційно, але необхідно. Соцмережі – це лише швидкі новини, які часто містять дезінформацію, маніпуляції або відверті фейки. У Telegram, наприклад, авторство часто приховане за анонімними ніками, що унеможливлює верифікацію інформації.
Натомість газета чи офіційний сайт – це документ. Цифровий слід залишається назавжди, а друковане слово зберігає історію без спотворень. Багато наших читачів зберігають випуски «Технополісу» саме як історичне свідчення про те, як ми жили в ці часи. Більше того, газета має практичне значення: бійці дають оголошення про відновлення втрачених документів, і для них публікація в пресі є офіційним підтвердженням.
В ідеалі кожна громада повинна мати власне джерело інформації, нехай навіть це буде маленька радіостанція чи одна сторінка. На жаль, зараз локальна преса закривається навіть у тилових областях через відсутність державної підтримки та проблеми з логістикою «Укрпошти». Гасло Національної спілки журналістів України «Журналісти важливі» – це не просто слова. Наша професія зараз є критично важливою, і я вважаю свою команду героями за те, що попри всі виклики вони продовжують виконувати свою справу з повагою до читача та професії. Може, навіть і з повагою до себе . А знаєте, як: повага до себе також викликає повагу.
Над матеріалом працювала Євгенія Косторнова